Біла тварь на фаребнім полотні. ( кус із фіктівного діаря Енді Варгола) I.

Фурт ім ся бояв позераті на білу плоху повістняного полотна, бо мі припоминала мою тварь, котра із дня на день страчала свою фарбу і біліла, як полеване полотно на потічку моєй матері Улі у Миковій. Брат Янко, або Джон , як му у Пітсбурґу казели америчани, ня успокоював: "Андрію, брате, тварь, як листя на стромі. Днись зелене, завтра зморшчене, старе. Душа є главна, хлопе ! Бо кідь тота не є у порядку , ніч немать ціну."Тоты Янковы слова ня на кус заспокоїли, але по часі зясь мі ся то вертало і безпокоювало ня.
Ньит, нехотів ім быті маляром, вецей ня тягало до танця, але кідь мі Бог недопряв того таланту а моє слабе тіло на іншу роботу не было створене, зачав ім ся учіті за маляра. Моя маті Уля была согласна із моїм розгоднутьом а так ся мі віділо, же якбачу і сама бы ня на таку науку дала, але немала смілости мі тото повісті. Може , же ся і отца бояла, бо тот не барз тягав до уміня, скорей хотів жебы його сынове мали хлопську роботу. А де там малярство ! Бабська робота !

- ххх -

Єдного дня ім лежав на постелі у кухні і позерав на стіны де вісіли мамины облюблены образы сятых. Якось ся мі віділо, же шыткы суть на ся барз подобны. Гварю мамі : " То чом тоты сяты ся на себе так понашауть?". Моя мама небарз мала охоту мудроваті о такім, але тоды мі каже: " Сыну, они суть єднакы лем у вірі , але каждыйу є інакшый". У духу ім собі зопаков єй слова і сам про себе кажу: " А што кібы так были і мої образы? Каждый тот істый , але ай інакшый. Што кібы ім іх малював і вішав на стіну єден коло другого, як тоты іконы на іконостасі у церкві ? Люди бы віділи повно шелеякых образків квіток, портретів, были бы то образкы тоты самы , лем інакше фаребны. Што кібы ім зробив такый світськый іконостас?".

- ххх-

Рано ім ся зобудив якось несвій. Снило ся мі , же ім быв і якійсь чудній країні, де небыло ниякой фарбы. Лем біла і чорна. Ай квіткы на луці были лем білы і чорны. "Блекнд вайт флаврс". Кажу своїй мамі, чі то не є даяке зле знаміня? А оно , як із під пазухы каже: " Андрійку сыну, оно то ай у тім нашім жывоті є шытко раз біле а раз чорне. Кідь сьме іші жыли у Краю мало того білого , веселого было. Видиш, кібы то было, як із фарбаме і образаме, помальовали бы сьме свій жывіт веселыма і уж бы нам было ліпше !". Задумав ім ся над тыма словами і сам про себе кажу: " А што так малюваті квіткы ? Єдны чорнобілы а другы пофарблены. Так як жывіт , як каже моя маті. Брат Янко гварив, же тварь то як листя. Насамперед шумне фаребне а потім покорчене, сухе... Зачну малюваті квіткы шумны пофарблены а потім тоты самы лем чорнобілы. Штось як жывіт. Молодый чоловік шумный, веселый а у старобі побрыдне, зосмутніє, похворіє... І так ім собі нарісував десять квіток котры ім пофарблив а другых десять ім зохабыв чорнобілы. Кідь тото віділа моя мама, каже :" Сыну, веру гей! Тоты квіткы як люди. Днись молодість, завтра староба-старість". Брат Павел тото чув тай придав ся : " Андрійку, ші і тоты фарбы ісь дав так поскупо, рідко, же скоро выбліднуть, як тот жывіт ся скоро помине!".
Тота бісіда мі кус нагнала страху і не знам чом ім повів: " А я на смерть не вірю ! Бо коли она прийде, нас уж ту не буде. Непамяташ , як тета Престова із Миковой казала, же ся небоїть смерти, бо іші нихто із тых, што умерли ся одтам невернув. Кібы там было недобрі, утікали бы ту назад!"